Карта сайту > Головна> Обличчя адвокатури> Обличчя адвокатури - Наталія Кузнєцова

Обличчя адвокатури - Наталія Кузнєцова

Кузнєцова Н.С.
д.ю.н., професор,
академік Національної академії
правових наук України,
заслужений діяч науки і техніки України,
професор кафедри цивільного права
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Формування єдиної судової практики: проблеми і перспективи

     Судова практика завжди була об’єктом правових досліджень, а відтак дискусії з численних питань з різним ступенем активності жваво точилися в колах науковців і практикуючих юристів.

Прийняття в липні 2010р. нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» значно активізувало ці процеси і поставило перед юридичною наукою і судовою практикою нові питання. Забезпечення єдності судової практики в умовах проведення судової реформи безумовно належить до тих питань, які потребують підвищеної уваги дослідників і правозастосовних органів.

Зокрема, це обумовлено радикальними змінами, що внесені до повноважень Верховного Суду України, а також проведенням «суцільної» спеціалізації судової системи і створенням Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Не зупиняючись на загальній оцінці цих новел законодавства про судоустрій (вони мають бути предметом окремих досліджень), зауважимо, що вони викликали в юридичних колах бурхливу за характером і неоднозначну за змістом реакцію.

Але беззаперечно можна стверджувати про те, що завдання забезпечення єдності судової практики в цих умовах значно ускладнилося і потребує нових підходів до його вирішення.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (надалі – Закон про судоустрій) функція касаційного перегляду судових рішень була покладена на вищі спеціалізовані суди: господарський, адміністративний і новоутворений – вищий спеціалізований з розгляду цивільних і кримінальних справ. Значною мірою були перерозподілені й інші функції вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду.

Так, на ВСУ було покладено, у відповідності із ст. 38 Закону про судоустрій, перегляд судових рішень з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах (1); у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (2); надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачуєтьсяПрезидент України, ознак державної зради або іншого злочину; внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом країни своїх повноважень за станом здоров'я (3).

У контексті забезпечення єдності судової практики ВСУ здійснює перегляд судових рішень у разі встановлення неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Принагідно зазначимо, що питання про допуск таких справ до розгляду (перегляду) Верховним Судом України згідно з положеннями відповідних процесуальних кодексів (ст. 11121 ГПК) вирішується відповідним вищим спеціалізованим судом, який з цього приводу приймає ухвалу (про допуск справи до провадження або про відмову в такому допуску) яка не підлягає оскарженню.

Такий порядок цілком обгрунтовано критикується і представниками ВСУ, і науковцями, на численних конференціях, круглих столах, наукових семінарах. Неодноразово підкреслювалося, що не більше 1% справ, що розглянуті касаційними інстанціями, допущені до перегляду Верховним Судом України. Водночас істотно змінився статус постанов Верховного Суду України, які приймаються ним в процесі перегляду справ.

Ст. 11128 ГПК (й аналогічні статті інших процесуальних кодексів) передбачає, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою практику у відповідність із рішеннями ВСУ.

Аналіз практики застосування цієї норми впродовж двох років дає підстави для висновку про те, що, на жаль, вона так і не стала дієвим механізмом формування єдиної судової практики.

Слід звернути увагу, що доволі «розмите» в юридичному розумінні поняття «подібні правовідносини» дає можливість вищим спеціалізованим судам не допускати до перегляду справи, в яких одна й та сама норма судами застосовується по-різному. Це підтверджується незначною кількістю справ, що переглядаються ВСУ.

Крім того, як справедливо зазначають практики, для забезпечення єдності застосування законодавства явно недостатньо тільки того механізму, який передбачений сьогодні для перегляду рішень ВСУ.

Для забезпечення єдності судової практики також важливим є виключення неоднакового застосування процесуальних норм або застосування тієї норми, яка регулює інші відносини і, навпаки, незастосування норми, яка має бути застосована.

Допоки це питання є тільки предметом професійних дискусій, однак не стало об’єктом уваги законодавця.

Із створенням Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ як суду касаційної інстанції виникла об’єктивна можливість прийняття паралельних роз’яснень Пленумами ВГСУ і ВССУ одних і тих самих законодавчих актів, які регулюють майнові відносини між юридичними і фізичними особами (ЦК України, законодавства про оренду, корпоративного законодавства тощо).

Законодавець не зобов’язує ці судові інстанції при підготовці роз’яснень узгоджувати свою позицію.

На жаль, за період дії нового закону про судоустрій, ВГСУ і ВССУ не прийняли жодної спільної постанови з питань застосування законодавства, хоча такий досвід є у наших російських колег, і він сприймається юридичною спільнотою як позитивний.

Чинне законодавство про судоустрій не передбачає, що ВСУ узагальнює судову практику, приймає відповідні постанови пленуму щодо застосування законодавчих актів правових інститутів чи окремих норм у судовій практиці, і це, безумовно, обмежило можливості та інструментарій забезпечення єдності судової практики. Сподіваємося, що законодавець ще раз повернеться до цього питання і відійде від такої «вкрай обмежувальної» політики щодо функцій і повноважень Верховного Суду України.

Водночас не можемо не вказати на те, що маючи ці повноваження ВСУ далеко не завжди використовував їх повною мірою.

Достатньо звернутися до такого болючого питання про застосування норм ЦКУ і ГКУ при вирішенні майнових спорів.

З січня 2004р. (а точніше з січня 2003р., тобто з моменту прийняття цих кодексів) до липня 2010р. Верховний Суд України так і не спромігся прийняти постанову про порядок застосування норм ЦКУ і ГКУ при вирішенні спорів, хоча у цей період у нього для цього були всі повноваження.

Можна навести й ще один приклад «ухилення» ВСУ від вирішення складних питань судової практики. 6 листопада 2009р. була прийнята постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Ця постанова розроблялась і приймалась без врахування практики розгляду господарських спорів, які між іншим ґрунтувались на тих самих статтях Цивільного кодексу. Навряд чи можна погодитись із тим, що такий підхід сприяє забезпеченню єдності судової практики.

І насамкінець, хотілося би звернути особливу увагу на якість судових актів. В них катастрофічно мало аргументації, яка часто-густо підміняється громіздким цитуванням законодавства. Між іншим, закон зобов’язує кожну судову інстанцію належним чином обґрунтовувати свою позицію, в тому числі і найвищі судові органи.

ГЕНЕРАЛЬНІ ПАРТНЕРИ



ПАРТНЕРИ КОМІТЕТІВ